« Р А В Н О В Е С И Е »

ЦЕНТР ПСИХОЛОГИЧЕСКОЙ ПОМОЩИ


Нейропсихологическая помощь

Консультирование

Психотерапия

4to

oz1

Вторник, 17 Февраль 2015 11:41

Розгляд поняття «адаптація» з погляду системного підходу

Шльонська О.О. Розгляд поняття «адаптація» з погляду системного підходу// О.О.Шльонська // Актуальні проблеми психології. Том ІІІ. : Консультативна психологія і психотерапія : Збірник наукових праць Інституту психології імені Г.С.Костюка НАПН України / За ред. Максименка С.Д. – Інститут психології ім.Г.С.Костюка НАПН України; - Видавець Лисенко М.М., 2013. – Вип. 9.

У статті здійснено аналіз поняття "адаптація" з точки зору системного підходу, висвітлено коло питань щодо вивчення психічної адаптації людини. Ключові слова: адаптація, гомеостаз, адаптогенний чинник, дезадаптація.

Постановка проблеми

Інтенсивний розвиток суспільства і проблема адаптації людини до постійних змін навколишнього середовища обумовлює актуальну потребу у концептуальному осмисленні феномену адаптації та науковому обґрунтуванні поняття "адаптація". Недостатня адаптованість учнів до навчального процесу, до колективу, переважання сили стресорів над наявними адаптаційними можливостями призводить як до зниження ефективності навчання, так і до виникнення різноманітних нервово-психічних захворювань. Тож особливої ваги набуває необхідність розробки концепції психологічної адаптації з опорою на міждисциплінарний підхід.
Актуальність означеної проблеми знайшла відображення у темі даної статті. Мета дослідження – висвітлення різних підходів до поняття "адаптація", науково-теоретичне обґрунтування ролі адаптації у розвитку особистості.

Результати теоретичного аналізу проблеми

Системний підхід як методологія подолання складнощів у вивченні природних явищ і процесів уперше був сформульований у Росії в 1912 році як "загально організаційна наука". З погляду Берталанфі [6] система - це сукупність безлічі взаємодіючих елементів, об'єднаних у ціле виконанням функції, яку кожен елемент поза цілим не виконує.
Значним є внесок у розвиток системних поглядів гештальтпсихології, що збагатила науку такими поняттями як "цілісність", "структура", "форма", "поле" та ін.
Істотно вплинули на розвиток системного підходу принципи структурно-генетичного вивчення психіки Ж. Паже який вважав, що, зрозуміти явище можна тільки вивчивши умови його виникнення і закони розвитку, а весь процес психічного розвитку трактував як "філіціацію структур: уже тільки біологічна взаємодія організму із середовищем виступає для нього як система, що описується в поняттях обміну, адаптації, рівноваги, причому спосіб життя цієї системи виражається через дію, тобто вона є принципово динамічною" [28].
Системний підхід до вивчення живих організмів, здатних адаптуватися до зовнішніх умов і самовдосконалюватися, розвивався лише як принцип теоретичної фізіології. Найвідоміші дослідники фізіології – І.М. Сєченов, І.П. Павлов, П.К. Анохін, В.В. Парін та ін. відстоювали принцип єдності, системності організму в його тісному зв'язку з навколишнім середовищем. Згідно з теорією функціональних систем (П.К. Анохін) [3] , відповідна потреба організму вибірково поєднує центрально - периферичні структури у функціональні системи, діяльність яких спрямована на досягнення корисного для системи й організму в цілому пристосувального результату. Водночас результат у функціональних системах організму є системоутворюючим чинником.
Отже, беручи початок у фізіології людини, системний підхід розвивався в інших наукових дисциплінах.
Термін "системний підхід" охоплює групу методів, за допомогою яких реальний об'єкт описується як сукупність компонентів, що взаємодіють.[14]
Загальними завданнями системних досліджень є аналіз і синтез систем. У процесі аналізу система виокремлюється із середовища, визначаються її склад, структура, функції, інтегральні характеристики, а також системоутворюючі чинники і взаємозв'язки із середовищем. У процесі синтезу створюється модель реальної системи, підвищується рівень абстрактного опису системи, визначається повнота її складу і структур, базиси опису, закономірності динаміки і поведінки. Системний підхід застосовується до безлічі об'єктів, дослідження окремих об'єктів та їхніх компонентів, а також властивостей або інтегральних характеристик об'єктів.[9]
Реалії сучасного життя такі, що людина із самого раннього дитинства стикається з екстремальними для неї умовами середовища. У зв'язку з цим одним з важливих завдань сучасної психологічної науки є дослідження закономірностей розвитку адаптаційних можливостей людини, що дасть змогу розробити психологічний інструментарій для плідної роботи практичних психологів щодо розвитку адаптивних можливостей і підвищення резистентності психіки дитини до впливу несприятливих психологічних чинників.
Перші уявлення про адаптацію відображені у працях К. Бернара. Відповідно до концепції гомеостазу, сформульованої ним, усі процеси, що відбуваються в організмі, спрямовані на збереження стану рівноваги у відповідь на негативний вплив середовища.
Чинники впливу зовнішнього середовища поділяються на умови середовища, що:
- зберігаються відносно незмінними тривалий час;
- змінюються досить швидко.
Основні положення концепції К. Бернара розвинулися У. Кенноном, Г.Селье, А.Д. Слонімом й ін. М. Селье ототожнив процес адаптації з поняттям життя [25]. А.Д. Слонім визначив адаптацію як сукупність фізіологічних особливостей, що обумовлюють пристосування організму до постійних умов середовища, або таких умов, що змінюються [26].
У деяких напрямках психології уявлення про те, що кожна система прагне збереження стабільності, було перенесено також на взаємодію людини з зовнішнім середовищем. Це характерно, зокрема, для концепції Ж. Паже.
Згідно з Ф.З. Меерсоном адаптація - це процес пристосування організму до зовнішнього середовища або до змін, що відбуваються в самому організмі [17]. На його думку, крім генотипічної адаптації, що виробилася у процесі еволюційного розвитку і стала спадковою, існує фенотипічна адаптація, набута протягом індивідуального життя [18].
А.Б. Георгіївський зі співавторами розрізняють онтогенетичну, пов'язану з індивідуальними змінами організму у відповідь на вплив середовища, і філогенетичну адаптацію як результат історичного перетворення організмів [10].
Дослідники виділяють три форми адаптації людини до умов середовища, що змінюється: біологічну, психологічну і соціально-психологічну. Біологічна адаптація стосується фізіологічних і біохімічних процесів, організму. В.Ю. Верещагін виділяє медико-біологічний, еволюційно-генетичний й екологічний напрямки дослідження проблем адаптації людини [8]. Реалізація процесу психічної адаптації забезпечується, за словами Ф.Б. Березіна, складною багаторівневою функціональною системою, на різних рівнях якої регулювання здійснюється переважно психологічними (соціально-психологічними і власне психічними) або фізіологічними механізмами. До загальної системи психічної адаптації, на думку автора, належать три основні рівні або підсистеми: власне психічний, соціально-психологічний і психофізіологічний. Завданням власне психічної адаптації є підтримування психічного гомеостазу і збереження психічного здоров'я, соціально-психологічної - організація адекватної мікросоціальної взаємодії, психофізіологічної адаптації - оптимальне формування психофізіологічних співвідношень і збереження фізичного здоров'я.[5]
Цікавим, на наш погляд, є твердження Р. Плутчіка про існування чотирьох універсальних проблем адаптації, що створюються навколишнім середовищем для індивіда і мають пряме відношення до виживання.[22]
Автор вважає їх проблемами ієрархії, територіальності, ідентичності і часу.
Розглянемо кожну з цих проблем, першою з яких є проблема ієрархії. Усі люди різні щодо своїх динамічних характеристик. Завжди зустрічається хтось потенційно сильніший, розумніший або просто старший за віком. Кожен індивід повинен бачити ці реалії і приймати їх. Проблема ієрархії може вирішуватися в непрямих, прихованих формах. З погляду класичного психоаналізу здатність людини вирішувати проблеми ієрархії формується в едіпальний період розвитку, як результат фрустрації інцестуозних бажань, звернених до одного з батьків (протилежної статі).
Проблема ієрархії належить до вертикального виміру соціального життя, що спостерігається практично всюди – від нижчих тварин до людей. Загалом, основним вираженням високих позицій в ієрархії є пріоритетний доступ до їжі, житла, зручностей і сексу. Вертикальна організація соціального життя відображається у взаєминах між людьми різного віку, у статевих стосунках, у соціальних і економічних відносинах між класами суспільства і найбільше – під час військових конфліктів.
Друга універсальна проблема адаптації - територіальність. Організм має знати, які аспекти навколишнього середовища йому "належать". Межі, можливо, визначаються при вивченні середовища. Досліджуючи навколишнє середовище, індивід може почати якимсь чином його контролювати. Базові емоції, що виникають у результаті вирішення цієї проблеми – передбачення і подив.
Третьою є проблема ідентичності: хто я є і до якої групи я належу. Об'єднання у групи є базисом для виживання. Відповідно до теорії Р.Плутчика базовими емоціями тут є прийняття і відторгнення.
Останньою універсальною проблемою адаптації є проблема часу (часове обмеження індивідуального життя). Для вирішення проблеми часу людьми були винайдені соціальні техніки, що допомагають впоратися з емоціями суму і дистресу. Це ритуали, пов'язані з жалобою, народженням, смертю, міф про возз'єднання в іншому світі, готування до загробного життя і, можливо, деякі аспекти релігії.
Універсальні проблеми адаптації, розташовані у визначеному порядку, відповідають базисним психологічним потребам, особливо актуальним у певні періоди онтогенезу. Ці потреби досліджували в різний час А. Адлер, К.Хорні, Е. Еріксон, Е. Фромм, Е. Берн та їхні послідовники.
Це потреби:
- безпеки ( час);
- волі й автономії (ієрархія);
- успіху й ефективності (територіальність);
- визнання і самовизначення ( ідентичність).
Чотири універсальні проблеми адаптації, що відповідають чотирьом групам базисних потреб онтогенезу, вирішують, власне кажучи, одне завдання: як індивідові з максимальною ефективністю взаємодіяти із середовищем за мінімальних втрат для себе на різних етапах життя. У разі негативного вирішення кожної з проблем відбувається руйнування організму індивіда на біологічному рівні і руйнування його психіки на психологічному.
Адаптаційний процес можна розглядати на різних рівнях його протікання, тобто на рівнях: міжособистісних відносин, індивідуальної поведінки, базових психічних функцій, психофізіологічної регуляції, фізіологічних механізмів забезпечення діяльності, функціонального резерву організму, здоров'я. На думку Ф.Б. Березіна, для людини вирішальною є психічна адаптація, що значно впливає на адаптаційні процеси інших рівнів [5].
Ю.О. Александровський розглядає психічну адаптацію як результат діяльності цілісної самокерованої системи, "що забезпечує діяльність людини на рівні "оперативного спокою", дає змогу їй не тільки оптимальніше протидіяти різним природним і соціальним чинникам, але й активно і цілеспрямовано впливати на них" [2].
За визначенням С.Д. Максименка, психічна адаптація – "...це процес взаємодії особистості з середовищем, при якому особистість повинна враховувати особливості середовища й активно впливати на нього, щоб забезпечити задоволення своїх основних потреб і реалізацію значимих ланцюгів". [1]
Однак у психологічній літературі зустрічається і дуже однобоке розуміння процесу адаптації – тільки як пристосування, підпорядкування індивіда вимогам навколишнього середовища (не зважаючи на його потреби), що викликає критику. Наприклад, ГГ. Кравцов зазначає: "В адаптивній поведінці людина підкоряється якимось зовнішнім вимогам. Тому у такій поведінці вона реалізує не саму себе, а те, що диктує їй ці вимоги. В адаптивній поведінці вона принципово не вільна. Нерідко в психолого-педагогічній літературі адаптивна поведінка трактується винятково позитивно, а поняття "адаптація" береться за основу різноманітних теоретичних концепцій, зокрема теорій розвитку особистості. Це, звичайно, нонсенс. Дезадаптація може бути протестом особистості проти адаптації, що знеособлює". [12] Як контраргумент можна навести думку Т. Шибутані: "пристосування не обов'язково означає пасивну капітуляцію перед зовнішніми обставинами: люди часто активно пристосовуються до середовища, змінюючи його і створюючи умови, за яких згодом вони можуть ефективніше переслідувати інші цілі"[11].
Г.О. Балл вважає, розгляд адаптації як підпорядкування індивіда середовищу, вузьким розумінням що "не може виступати в ролі пояснювального принципу при аналізі функціонування (тим більше розвитку) особистості". У широкому розумінні адаптація – це тенденція "до встановлення рівноваги між індивідом і середовищем за умови, що індивід
(як активна підсистема) не руйнується і, більше того, підтримуються визначені параметри його функціонування" [4].
На думку Т.М. Вершиніної, якщо соціальне середовище активне щодо суб'єкта, то під час адаптації превалює пристосування; якщо ж за взаємодії домінує суб'єкт, то адаптація має характер активної діяльності [11].
В.Д. Колесов процес адаптації позначає терміном "адаптування", стан організму в результаті успішного здійснення цього процесу – "адаптованість", а розходження між станами організму до початку і після завершення процесу адаптації – "адаптивний ефект" [29].
Адаптивний ефект з багатьох причин залежить від форми адаптації. Дослідники виділяють три форми біологічної адаптації: прогресивна, ідеоадаптація і регресивна [5] Ми вважаємо за можливе використати цю класифікацію і щодо явища психічної адаптації.
За прогресивної психічної адаптації суб'єкта відбувається якісне перетворення поведінкових стратегій, що зумовлює успішний розвиток, зміцнення життєвих сил, формування в індивіда здатності функціонувати на вищому психічному рівні.
Ідеоадаптація виражається появою пристосувальних змін у межах певної діяльності індивіда, регресивна адаптація - відмовою від взаємодії з навколишнім середовищем, значним зниженням психічної енергії, втратою активного інтересу до реального життя. Регресивна адаптація є, як правило, наслідком деривації, і, будучи найбільш енергозберігальною, дає змогу індивідові повернутися до простіших і безпечніших способів пристосування, які, однак не сприяють розвиткові.
Існування цих форм адаптації обумовлено динамічними особливостями психіки суб'єкта, а також особливостями раннього розвитку індивіда. Динамічний (генетичний) чинник передбачає умовне розрізнення індивідів за ступенем переваги активної чи пасивної тенденції під час пристосування до зовнішнього середовища. "Після того, як жива істота з'явилася на світ, - зазначає Г.Сельє,- вона негайно ж опиняється у ворожому середовищі. З якими б труднощами не стикнувся організм, з ними можна впоратися за допомогою двох основних типів реакцій: активної або боротьби і пасивної або утечі від труднощів або готовності терпіти їх"[25].
Психічна адаптивність – це інтегральна властивість особистості, що характеризує її стресостійкість - здатність опиратися зривам психічної адаптації та залежить від багатьох конституціональних, вроджених і набутих чинників, що обумовлюють структуру особистості.
Поняття "соціально-психологічна" адаптація в літературі висвітлено значно менше. Ф.Б.Березін визначає її як аспект психічної адаптації, що забезпечує організацію мікросоціальної взаємодії, формування адекватних міжособистісних відносин і досягнення соціально значущих цілей.[5]

Поняття "адаптація" відповідно до принципів основних теорій розвитку
Розглянемо поняття "адаптація" з погляду основних теорій розвитку. Поведінкові теорії беруть початок, головним чином, від робіт І. П. Павлова щодо умовних рефлексів і досліджень Дж. Б. Уотсона щодо научіння. Філософською основою цих теорій є концепція Дж. Локка, відповідно до якої дитина - «tabula rasa», на якій залишає свої сліди досвід. Ранні варіанти теорії научіння в цілому орієнтувалися на доктрину вирішальної ролі навколишнього середовища для формування особистості.
Згідно з Дж. Б. Уотсоном, діти не мають уроджених схильностей: те, на що вони перетворяться, цілком залежить від навколишнього середовища. Розвиток розглядається біхевіоризмом як нерозривний процес поведінкових змін, обумовлених унікальним оточенням тієї або іншої людини, процес, що може істотно відрізнятися у різних індивідів.
Дж.Б. Уотсон вважав, що звичні асоціації між зовнішніми стимулами і доступними спостереженню реакціями (звички) є будівельними блоками людського розвитку [28]. Представник радикального біхевіоризму Скіннер вважав, що звички розвиваються як результат унікального досвіду оперантного научіння (зумовлювання). У такий спосіб індивідуальна спрямованість розвитку залежить від зовнішніх стимулів (позитивних стимулів і покарань), а не від внутрішніх сил, таких, як інстинкти, потяг або біологічне дозрівання.
На відміну від Скіннера, А. Бандура вважав, що сильніший вплив на дитину мають не актуальні переживання, а очікування майбутніх подій. Діти використовують різні паттерни поведінки, які поступово удосконалюються під впливом їхніх наслідків. Однак у 1962 році А. Бандура висловив іншу думку. Як центральний процес розвитку він виділив научіння через спостереження за поведінкою інших людей, яких він називає моделями, або апріорне навчання, що не могло б відбуватися без функціонування когнітивних процесів. Дитина зосереджує увагу на поведінці моделі, активно переробляє отриману інформацію, а потім зберігає її в пам'яті для того, щоб імітувати паттерн дії в майбутньому. а припустив, що зв'язок між особистістю, поведінкою і навколишнім середовищем – двосторонній. Дитина може впливати на навколишнє середовище своєю поведінкою. Для прояснення своєї точки зору Бандура запропонував концепцію взаємного зумовлювання:
11

Ситуація або навколишнє середовище, у якому знаходиться дитина, безсумнівно впливає на неї, однак поведінка дитини розглядається як чинник, що впливає на навколишнє середовище. Дитина активно бере участь у формуванні того середовища, що вплине на її виховання і розвиток.[27]
Поділяючи погляди А.Бандури, Г. Айзенк і його співробітники розглядають адаптацію:
- як стан психосоціального гомеостазу, у якому потреби індивіда, з одного боку, і вимоги середовища – з іншого, цілком задоволені;
- як процес, за допомогою якого даний гомеостаз досягається [8].
Психоаналітичні теорії розглядають адаптацію як здатність суб'єкта успішно взаємодіяти із середовищем, виявляючи активність, спрямовану на його зміну або контроль. Терміном «адаптація» позначаються як стан відповідності між індивідом і середовищем (адаптованість), так і психічні процеси, що спричиняють такий стан. Якщо індивід змінює середовище, то говорять про аллопластичні процеси адаптації, якщо ж навколишнє середовище змінює внутрішній світі індивіда - ці процеси аутопластичні.
Психоаналітична теорія розвитку, власне кажучи, є розглядом, описом, вивченням і поясненням процесу онтогенетичної адаптації.[21] Успішна адаптація розглядається як один з критеріїв здорового функціонування "Я", оскільки вказує на гармонійність взаємин між "Я", "Воно", "Зверх-Я" і зовнішнім світом. Формування характеру містить інтерналізацію стабільних захисних чинників середовища; зростання можливостей і здатності модифікувати це середовище.
У психоаналізі розгорнуте уявлення про адаптацію було уперше ґрунтовно описане Гартманом(1939): «Адаптація виявляється у вигляді змін, що індивід здійснює щодо середовища... а також адекватних змін власної психічної системи». Крім змін середовища і модифікацій внутрішнього світу Гартман виділив третю форму адаптації – вибір нового середовища. На його думку в добре адаптованої людини не порушена «продуктивність, її здатність радіти життю, її психічна рівновага»[21].
Ще одним здобутком Гартмана є виділення принципу зміни функцій у психоаналітичної теорії адаптації. Адже, функції поведінки часто змінюються у процесі адаптації. «У плані розвитку цей термін ( зміна функцій – прим. автора) позначає будь-яку прогресію від примітивнішої й інстинктивної поведінки до формування більш зрілої або соціально прийнятної та відповідної вікові»[27].

Теорія когнітивного розвитку Ж. Піаже

З погляду Жана Піаже організмові допомагає адаптуватися в навколишньому середовищі, насамперед, інтелект. Адаптація, за Ж. Піаже,-
це здатність організму впоратися з вимогами певної ситуації. Діти мають вроджену потребу до адаптації в навколишньому середовищі, ця потреба формується оточенням дитини, яке стимулює тим, що забезпечує велику кількість задач на адаптацію. Відповідно до розвитку "когнітивні структури" у психіці дитини стають складнішими і що допомагають індивіду пристосовуватися до навколишнього середовища. Когнітивна структура – це організований паттерн думки або дії, що дає змогу впоратися з якоюсь стороною життєвого досвіду або пояснити його. Такі когнітивні структури Ж. Піаже називав схемами і вважав, що всі схеми, усі форми розуміння створені в результаті роботи двох вроджених інтелектуальних процесів- організації й адаптації.
Організація – це процес, за допомогою якого діти поєднують існуючі в них схеми в нові і складніші інтелектуальні структури. Процес організації не змінюється, незважаючи на те, що на різних стадіях розвитку він може набувати зовсім різних форм. Діти постійно організовують схеми, якими володіють, у складніші й адаптивні структури. Метою організації є сприяння адаптації, тобто пристосуванню до вимог навколишнього середовища.
За Піаже, адаптація відбувається за допомогою двох видів діяльності, що взаємодоповнюють один одного: асиміляції й акомодації.
Асиміляція – це процес, за допомогою якого діти намагаються інтерпретувати новий досвід термінами моделей світу і схем, якими вони вже володіють. Діти намагаються адаптуватися до нового стимулу, розглядаючи його як щось знайоме. Залучення нової інформації як частини до вже існуючої схеми поведінки характеризується засвоєнням правил середовища. Інтерпретувати новий досвід термінами наявних схем складно. Доповненням асиміляції служить акомодація - зміна розумових процесів індивіда, у випадку, коли новий об'єкт або ідея не узгоджується з його колишніми поняттями. Дитина змінює схему для того, щоб залучити до неї нову категорію, таким чином, впливає на перетворення середовища.
Ж. Піаже вважав, що разом акомодація й асиміляція сприяють когнітивному розвиткові. Вони не завжди присутні в однаковій мірі, але асиміляція досвіду, що не збігається з існуючими схемами, у кінцевому рахунку, спричиняє когнітивний конфлікт і зумовлює акомодацію цього досвіду. Кінцевим результатом цього процесу є адаптація – стан рівноваги між когнітивними структурами й оточенням ( Мал.1).

Модель когнітивного розвитку Ж. Піаже

22

Мал.1 Модель когнітивного розвитку Ж.Паже.

Отже, рівень психологічної адаптації визначається рівнем активності особистості і характеризується єдністю акомодації й асиміляції. Середовище впливає на особистість, водночас особистість здатна вибірково сприймати і опрцьовувати ці впливи відповідно до своєї внутрішньої природи і, у свою чергу, активно впливати на середовище (у процесі адаптації засвоюються співвідношення, що забезпечують розвиток як особистості, так і середовища (мікросередовища), охоплюючи біологічну, психічну і соціальну сферу буття людини) [28]. Звідси – адаптивна й одночасно адаптувальна активність особистості, механізм якої, формуючись у процесі соціалізації особистості, стає основою її поведінки і діяльності.
З погляду класичної етології всі організми народжуються з великою кількістю «біологічно запрограмованих дій» [27]. Ці дії є еволюційними й адаптивними, оскільки сприяють виживанню. У процесі природного добору біологічно запрограмовані характеристики еволюціонували. Протягом багатьох поколінь ті гени, що становили основу найбільш адаптивних дій, поширювалися на всіх представників виду. Такі адаптивні дії найкраще простежити в природних умовах, тому що вроджені реакції легше ідентифікувати і зрозуміти, спостерігаючи за ними у тому середовищі, у якому вони еволюціонували і довели свою адаптивність. Паттерни адаптивної поведінки додаються у процесі розвитку поступово, але при цьому деякі адаптивні здібності з'являються раптово (або не з'являються) протягом відповідних сензитивних періодів. Для вдалої адаптації потрібно відповідне середовище. Зокрема, Джон Боулбі, англійський психоаналітик, стверджував, що ми можемо зрозуміти людську поведінку, тільки розглянувши її середовище адаптації - основне середовище, у якому формується поведінка.
Головні емоційно-психологічні конфігурації, що закладаються в ранньому дитинстві, відповідно до цього погляду, пов'язані з виживанням (або здійсненням різноманітних базових поведінкових програм) дитини, що забезпечує механізм прихильності. Згідно з етологічною теорією, наприклад, плач дитини - це біологічно запрограмований сигнал страждання, що привертає увагу опікунів. Водночас й опікуни мають біологічну схильність до відповідної реакції на ці сигнали. Таке адаптивне значення плачу дитини полягає в тому, що воно забезпечує задоволення базових потреб (голоду, спраги, безпеки) і, що особливо вагомо, дитина встановлює інтенсивні контакти з іншими людськими істотами, що дає змогу сформувати емоційні прихильності. Успішність цього процесу, виявилося, визначається тим, наскільки активно мати займається дитиною, наскільки емоційно реагує на її плач.
Джон Боулбі, сформулював теорію прихильності в 1960 році. Відповідно до цієї теорії, потреба в близьких емоційних стосунках є специфічно людською, вона присутня в немовлят і зберігається до кінця життя, як один з базових елементів людського виживання. «Тепер уже ясно, що не тільки маленькі діти, але і люди будь-якого віку бувають найбільш щасливі і можуть максимально розкрити свої таланти, якщо вони впевнені, що за ними є хтось, кому вони довіряють і хто неодмінно прийде на допомогу, якщо коли виникнуть якісь труднощі. Той, кому довіряють, є безпечним тилом, на основі якого людина може діяти» [27]
Яким чином прихильність може виконувати свою захисну функцію, залежить від якості взаємодії між індивідом і його об'єктом прихильності. У процесі спілкування зі значущим дорослим дитина конструює ментальні робочі моделі (очікування і почуття дитини щодо чуйності об'єкта прихильності), що вони служать для регуляції й інтерпретації поведінки індивіда і значущого для нього дорослого. Дитина, яка може розраховувати на здатність дорослого відгукнутись на її проблеми, а головне на підтримку і захист, здатна вільно зосереджувати увагу на інших турботах, дослідницькій діяльності і /або взаємодії з іншими. Отже, з погляду етологів, кожна дитина – це істота біологічна, котра з'являється на світ з адаптивними, генетично запрограмованими особливостями, і ці особливості провокують реакції інших людей на дитину, впливаючи на ймовірний план її розвитку. На відміну від біхевіористів, які вважають новонароджену дитину «tabula rasa», і Ж. Піаже, який вважав, що «асоціальна» дитина народжується тільки з невеликою кількістю базових рефлексів, етологи вважають, що діти вже з моменту народження є соціальними істотами, з вродженими здібностями до стимулювання і підтримання соціальних контактів.

Адаптаційний процес: чинники, фази, зміст

Процес адаптації реалізується тоді, коли в системі "людина-середовище" виникають суттєві зміни, що зумовлюють порушення адекватності їхніх відносин. Оскільки людина і середовище знаходяться не в статичній, а в динамічній рівновазі, їхнє співвідношення змінюється постійно, також постійно здійснюється і процес адаптації [19].
На думку Ф.Б. Березіна, необхідність вироблення нових стратегій адаптації може виникнути також за різкої зміни умов середовища, у результаті якого існуючі механізми можуть виявитися недостатньо ефективними. А також за істотного перетворення потреб і цілей індивіда або за значному зменшенні фізичних або психічних ресурсів особистості [5]
В.И. Медведєв описує три групи взаємопов"язаних чинників (детермінаторів) адаптаційного процесу. Він стверджує, що на людину впливає комплекс як природних адаптогенних чинників, так і соціальних, обумовленим типом виконуваної діяльності і соціальних завдань. Третьою групою чинників є внутрішні умови здійснення діяльності, тобто стан процесів, що забезпечують адаптацію [16]. Г.М. Зараковський виділяє три групи таких процесів: операційні – становлять безпосередній зміст тих дій, що виконує людина для досягнення мети діяльності; процеси забезпечення (енергетичні, пластичні й ін.)- створюють умови здійснення діяльності; регуляторні процеси – організують, направляють діяльність у цілому і керують функціонуванням перших двох груп [16].
Сукупність пристосувальних реакцій від початкового психологічного і фізіологічного стану людини до завершального називається адаптивним циклом, основні фази якого розглядалися, зокрема, у роботах В.І. Медведєва [] і О.Ж. Юревіца і співавторів [16].

Фази адаптивного циклу Ґ(Таблиця 1)

Фаза Період/стадії Зміст
Реакція первинної відповіді (РПВ)

1.Латентний період          2.Початкова стадія РПВ                             3.Стадія гіпервідповіді               

4.Стадія адекватної реакції.

  Центральна затримка. Відбувається аналіз інформації про діючий чинник. Вибір і активізація програми реалізації відповіді.                                  Мала величина відповіді поступово                         зростає .                                     
Реакція плати за первинну відповідь     Забезпечення ефективного відновлення енергетичних і психологічних витрат. У випадку повторення або продовження дії чинника, що руйнує гомеостаз, за збереження сталості реакції первинної відповіді відбувається мінімізація плати за неї

Стадія звикання

перша стадія власне адаптації

(М.Селье)

1. Фаза напруги

2. Фаза первинної стабілізації

3. Фаза стабілізації  параметрів, що регулюються

  Починається з моменту первинної реакції і закінчується з залученням нової програми регулювання гомеостазу. Викликає гіпермобілізацію, що проявляється гіперреагуванням.           Починається з моменту повної реалізації програми первинного регулювання за якої відхилення функцій від базових показників поступово  зменшуються.

Поступово відновлюються  психологічні і фізіологічні функції до вихідного рівня

Показники напруги повертаються до своїх вихідних значень

Фаза руйнування старої програми підтримування гомеостазу - гіперреагування на навантаження,                        -   вилучення механізмів компенсації наявних патологічних процесів      - механізм інформаційного захисту  -  (перцептуальний захист [])

- стара програма не функціонує, нові ще не створені або не довершені

- залучаються тимчасові механізми т. зв. превентивної адаптації (компонент – поведінкова адаптація)                                            - обмежується надходження в мозок людини інформації. При участі цього інформаційного фільтру формується суб'єктивна концептуальна модель дії, відповідно до якої будується індивідуальна стратегія адаптації.

Пошук оптимальної програми   Пошук шляху оптимізації. Наявність пошукової активності поліпшує психічну і психофізіологічну адаптацію. Відмовлення від пошуку – погіршує
Фаза стабільної адаптації   Стабілізація показників адаптації

Отже, об'єднавши і проаналізувавши різні погляди на адаптивні цикли, матимемо таку картину.
Етап балансування (Ж. Піаже) порушується активним впровадженням адаптогенного чинника, що руйнує гармонію між існуючими в індивіда схемами та досвідом і викликає реакцію первинної відповіді, що є першою фазою адаптивного циклу. Реакція первинної відповіді характеризується наявністю латентного періоду, протягом якого відбувається процес, який можна назвати центральною затримкою ( В.І. Медведєв). У цей період індивід аналізує інформацію про діючий чинник, обирає й активізує програми реалізації відповіді. У цілому цю стадію можна співвіднести з процесом асиміляції за Ж. Піаже (пристосування до нового досвіду, інтерпретація його термінами існуючих схем).
Початкова стадія первинної відповіді характеризується малою величиною відповіді (поки це тільки деяке наближення до проблеми, акуратне "промацування" ситуації, що створилася, певна розвідка). Однак поступово ця величина зростає, проходячи стадію гіпервідповіді (у процесі якої можливі перебільшення небезпеки і можливих наслідків) і досягає завершальної стадії – адекватної реакції. Другою фазою процесу адаптації є реакція плати за первинну відповідь. На цій стадії важливо ефективно відновити психологічні ресурси, використані на первинну відповідь, - відновлення психологічних і фізіологічних функцій до вихідного рівня. Протікання цієї стадії багато в чому залежить від первинної відповіді, а також від стану регулювальних систем. Якщо дія адаптогенного чинника , що порушує гомеостаз, продовжується або повторюється, виникає стадія звикання.
М. Селье у процесі звикання виділив три завжди присутні послідовні фази розвитку:
- фазу напруги регулювання, що починається з моменту первинної реакції й закінчується з залученням нової готова програми регулювання гомеостазу, що у більшості випадків зумовлює гіпермобілізацію, яка проявляється гіперреагуванням;
- фазу первинної стабілізації, що починається з моменту повної реалізації програми первинного регулювання, за якої відхилення функцій від базових показників поступово зменшується;
- фазу стабілізації параметрів, що регулюються коли показники напруги повертаються до своїх вихідних значень [25].
На думку В.І. Медведєва, весь процес звикання може бути первинною фазою власне адаптації, яка ніколи не починається без спроби використання вже готових механізмів підтримки гомеостазу [16]. Це відповідає поняттю асиміляції у Ж Піаже. Активізація адаптогенного чинника, неможливість використання старих схем спричиняють руйнування старої програми. Однак на цій стадії нові програми підтримки гомеостазу не сформовані або не довершені . Саме тому індивід виявляє гіперреакцію на навантаження – відмовляється виконувати більше навантаження. У цей період можливе реагування на поведінковому рівні, що пояснюється вилученням механізмів компенсації патологічних процесів індивіда. Основним захистом у цій фазі є поведінкові реакції. Султанов [23] назвав таку захисну функцію поведінкових реакцій "захисним ковпаком адаптації". Для того, щоб такий "захисний ковпак" був ефективний, індивід використовує т. зв. "перцептуальний захист", тобто механізм інформаційного захисту – обмеження надходження в мозок людини інформації. За участі цього інформаційного фільтру формується суб'єктивна концептуальна модель дії, відповідно до якої і будується індивідуальна стратегія адаптації. За умов високої активності перцептуального захисту, людина не бачить того, чого не хоче бачити, не сприймає інформацію, що потенційно здатна загострити або спровокувати інтрапсихічний конфлікт [23].
Усі, описані вище фази адаптації можна назвати визначальним етапом, коли індивід «визначає», що вплив адаптогенного чинника зруйнував звичні для нього способи реагування і програми підтримки гомеостазу. Після завершення етапу "адаптації, що випереджає" настає накопичувальний етап або фаза пошуку оптимальної програми. Індивід може використовувати в цій фазі дві стратегії: ускладнення програми (перехід вищий рівень організації, тобто шлях прогресивної адаптації) та поступове спрощення програми (шлях регресивної адаптації). Вибір шляху оптимізації визначається інтенсивністю діючого чинника за малих і середніх величин - ускладнюється програма регуляції; за великої величини адаптогенного чинника частіше спостерігається гіперреагування зі спрощенням програми регуляції. У будь-якому разі – пошук оптимального шляху поліпшує адаптацію, тоді як відмова від пошуку – погіршує. У когнітивній теорії Ж. Піаже цей етап відповідає стадії акомодації - для пояснення нового досвіду необхідною є зміна існуючих схем. Завершальному етапові адаптації відповідає стадія стабільної адаптації, на якій відбувається стабілізація показників адаптації -на новому, оптимальному рівні встановлюються параметри ефективної діяльності. Ж. Піаже називає цей період «організацією» і виводить його за межі власне адаптації. У цей період, згідно з Ж. Піаже, існуючі схеми перетворюються на нові і складніші структури.

Висновки

Адаптаційний механізм – це складне утворення, якому належать психофізіологічні та психоемоційні компоненти, інтелектуальні властивості та фрустраційні реакції, здібності, уміння, навички, отримані в результаті діяльності.
Дослідники з різними світоглядними позиціями використовують поняття "адаптація" зі значенням "пристосування", з тими або іншими відтінками значення, у межах специфіки тієї або іншої науки. Відповідно до об'єкта дослідження поняття "адаптація" може використовуватися для позначення: процесу, за якого організм пристосовується до середовища; відносин встановлення рівноваги між організмом і середовищем; результату пристосувального процесу; "метою", до якої "прагне" організм".
Ми вважаємо , що психічна адаптація - це процес пристосування індивіда до умов зовнішнього середовища або до змін, що відбуваються у внутрішньому світі суб'єкта (наприклад, переживання вікових криз), що зумовлює активне перетворення цього середовища відповідно до його особливостей і з урахуванням потреб індивіда.
Вдалу реалізацію внутрішнього потенціалу людини може гарантувати тільки вдала адаптація. Пасивна адаптація або конформістська, заснована на пристосуванні до навколишнього світу, перешкоджає розвиткові та соціалізації індивіда, тоді як активна, творча, не конформістська, заснована на перетворенні навколишнього середовища, сприяє адаптованості особистості, дає змогу їй виявляти свої здібності. В основі будь-якої активності людини перебуває прагнення до реалізації активності. Вся еволюція людини спрямована на збільшення адаптаційного ресурсу. Відсутність такої можливості неминуче спричиняє конфлікт, конфронтацію із суспільством на соціальному рівні і деформацію особистості індивіда на міжгруповому і міжособистісному рівнях.

Література

1. Адаптація дитини до школи / Упоряд.: С.Максименко, К.Максименко, О.Плавник – К.: Мікрос-СВС, 2003.-11с.
2. Александровский Ю.А. Состояния психической дезадаптации и их компенсация (пограничные нервно-психические расстройства) - М., 1976. - 272 с.
3. Анохин П.К. Очерки по физиологии функциональных систем - М., 1975.- 448 с.
4. Балл Г.А. Понятие адаптации и его значение для психологии личности // Вопр. психол., 1989. N 1.- С. 92-100.
5. Березин Ф.Б. Психическая и психофизиологическая адаптация человека. - Л., 1988. - 270 с.
6. Берталанфи Л. Общая теория систем – обзор проблем и результатов // Системные исследования. М., 1969.- с.3.
7. Василюк Ф.Е. Психология переживания (анализ преодоления критиче-ских ситуаций). - М., 1984.- 200 с.
8. Верещагин В.Ю. Философские проблемы теории адаптации человека. - Владивосток, 1988. - 164с.
9. Ганзен В.А. Системные описания в психологии - Л., 1984.- 176 с.
10. Георгиевский А.Б. Эволюция адаптации: историко-методологическое исследование. - Л.,1989.
11. Казначеев В.П. Современные аспекты адаптации.- Новосибирск, 1980.- 192 с.
12. Кравцов Г.Г. Принцип единства аффекта и интеллекта в семейном и общественном воспитании. //«Психологические проблемы современной российской семьи» ч.1. М., 2003г.
13. Лазарус Р. Теория стресса и психофизиологические иссле-дования // Эмоциональный стресс.: Пер. с англ.- М., 1970.- С. 178-209.
14. Ломов Б.Ф. О системном подходе в психологии./ Вопросы психологии. 1975. №2._ с. 31-46/
15. Маклаков А.Г., Положенцев Д.А., Руднев Д.А. Психологические меха-низмы поведения типа А у молодых людей в период адаптации к длительным психоэмоциональным нагрузкам // Психологический журнал, 1993.- N 6.
16. Медведев В.И. О проблеме адаптации // Компоненты адаптационного процесса - Л., 1984.
17. Меерсон Ф.З. Адаптация, стресс и профилактика - М., 1981.
18. Меерсон Ф.З. Общий механизм адаптации и роль в нем стресс-реакции, основные стадии процесса // Физиология адаптационных процессов - М., 1986.
19. Налчаджян А.А. Социально-психологическая адаптация личности. (Формы, механизмы и стратегии). Ереван, 1988.
20. Ольшанский Д.В. Адаптация социальная// Философский энциклопедический словарь.- М, 1989/
21. Психоаналитические термины и понятия: Словарь/ Под ред. Барнесса Э. Мура.-М., 2000.
22. Романова Е.С., ГребенниковЛ.Р. Механизмы защиты как специфические средства решения универсальных проблем адаптации // Механизмы психологической защиты. Генезис, Функционирование. Диагностика.- Мытищи, 1996.
23. Ротенберг В.С., Аршавский В.В. Поисковая активность и адаптация - М., 1984.
24. Рубичевский К.В. Социализация личности: интериоризация и социальная адаптация./ Общественные науки и современность. Методология.-М., 2003.-№3
25. Селье Г. Очерки об адаптационном синдроме.: Пер. с англ.- М., 1960.
26. Слоним А.Д. Среда и поведение: Формирование адаптивного поведения. - Л., 1976.
27. Шэффер Д. Дети и подростки: психология развития.- СПб., 2003.
28. Флейвелл Дж. Генетическая психология Жана Пиаже.: Пер. с англ.- М., 1967.
29. Яницкий М.С. Адаптационный процесс: психологические механизмы и закономерности динамики. Учебное пособие.- Кемерово: Кемеровский государственный университет, 1999.

Автор: Шльонська О.О.

АНОНСЫ